За підсумками бесіди Домініка Вюллеміна з граючим президентом нашого клубу у виданні було опубліковано матеріал, який ми пропонуємо вашій увазі.
Tages-Anzeiger — одне з провідних щоденних швейцарських видань, що базується в Цюриху. Газета висвітлює широкий спектр тем — від політики й економіки до культури, науки та спорту.
Найстарший професійний футболіст світу
Він присягається на користь купання в солоній воді — і його не зупиняють навіть путінські ракети.
Посеред війни Микола Лиховидов живе своєю мрією в Одесі: у 59 років він — найстарший діючий професійний футболіст. Він каже: «Я хочу померти з м’ячем біля ніг».
Коротко:
- 59-річний Микола Лиховидов грає за ФК Реал Фарма у третій лізі України.
- Підприємець також є власником клубу Реал Фарма. Так він здійснив дитячу мрію.
- Торік ракети ледь не влучили у будинок його родини — загинула 21 людина.
- Завдяки щоденним тренуванням він не думає про завершення кар’єри. Він каже: «Поки граєш — живеш».
Раптом Микола Лиховидов перебиває свою доньку Ладу. Вона підключилася з Регенсбурга, щоб перекладати. Але тепер українець не може чекати — він хоче показати, як російська агресія впливає на життя в Одесі.
Він наводить камеру на вікно вітальні, на мить замовкає, а потім запитує, чи чути звук. Це може бути іранський дрон Shahed. Росіяни використовують їх як приманки та ударні дрони. Українці називають їх «літаючими мопедами» через характерний звук.
Однак звук не чутний — мікрофон Лиховидова або інтернет-з’єднання занадто слабке. Але момент тривожний. Принаймні для журналіста, який сидить у безпеці в Швейцарії — донька, здається, особливо не турбується. Жах як щоденність. Або, як каже Лиховидов: «Після майже трьох з половиною років війни ми готові до всього й звикли майже до всього».
Майже до всього. Торік дві ракети впали менш ніж за 200 метрів від їхнього будинку. Тоді Лиховидов був не вдома, але його дружина Вікторія та донька — були. Вікна вибухнули, двері вирвалися, Лада прокинулася від криків і плачу. 21 людина загинула 15 березня — під час найсмертоноснішого удару по Одесі з початку війни.
Останнім часом росіяни знову стали дуже активними, зазначає Лиховидов. Майже щонічно місто, розташоване неподалік фронту на Чорному морі, зазнає атак. Три його аптеки були пошкоджені. Але це не похитнуло його мораль — росіяни його не зламають. Він каже: «Що б не сталося — ми насолоджуємося життям і граємо у футбол. Ніхто не змусить нас зупинитися».
Тепер і у Вікіпедії — найстарший діючий футболіст
Футбол — ось привід для розмови з Лиховидовим, а не війна. Його вік — 59 років (січень), і він грає за Реал Фарма у третій лізі України. Коли він щойно показував на вікно, в кадрі був кубок, схожий на «Золотий м’яч». На запитання про нього він відповів: «Я не найкращий гравець. Але я — найстарший».
І він має право так казати. Так, є японець Казуйоші Міура, колишній збірник, який досі грає і довго вважався рекордсменом. Але Міура на 13 місяців молодший за українця. PR-служба ФК Реал Фарма неодноразово зверталася до Wikipedia — безуспішно. Аж поки британський Guardian не написав про історію Миколи, і енциклопедія оновила його профіль.
У той день наприкінці червня Лиховидов завершив перше тренування нового сезону. У програмі був «фартлек» — різнотемповий біг. «Дуже виснажливо», — каже він. Тим паче, що було близько 30 градусів.
Треба зазначити: йому не обов’язково проходити підготовку. Адже він не тільки півзахисник, а й президент клубу і власник — через фармацевтичну компанію.
В дитинстві він мріяв стати футболістом. У нього був талант, але батьки, які працювали в шахті в Куяльнику, наполягали, щоб він вчився. Він викладав українську історію в медуніверситеті Одеси, заснував компанію, заробив гроші. «Я хотів грати на високому рівні, — каже він. — І я зберіг мрію роками. Поки не зміг здійснити її власними руками».
Грати до 70? — Дружина дивиться скептично
Клуб він заснував у 2000-х. У 2011-му Реал Фарма вийшов у третю лігу. Тож у 45 років він дебютував на професійному рівні. Тоді думав, що гратиме до 50, але щороку ставав трохи витривалішим. Тепер каже, що точно гратиме до 60, можливо — до 70, якщо здоров’я дозволить. «Бачите, як дивно зараз дивиться на мене моя дружина? Наче думає: “Ти серйозно хочеш тоді повзати по полю?”»
Його секрет — щоденні тренування: 1–2 години щоранку — розминка, розтяжка, силові вправи. Так вже багато років.
«Це правда. Я це бачила», — втручається Лада з легкою гримасою. У неї такий само сухий гумор, як у тата.
Лиховидов присягається на лікувальну силу прилеглої лагуни. Вода тепла й дуже солона, «витягує» токсини з пор. Як аптекар, каже, що це справді працює.
3–4 рази на тиждень він тренується з командою. Більше ніж утричі старший за деяких партнерів. Але батьком-команди себе не вважає: «Поряд із 17-річними я почуваюся як 18-річний».
«Путін? Одесу не отримає»
Для молоді клуб Реал Фарма має стати сходинкою до великого футболу — багато гравців походять з академій великих клубів регіону. Вони отримують 200–300 євро на місяць, плюс премії за перемоги. Щоправда, минулого сезону команда виграла лише два матчі. На щастя, виліту не було.
До недавнього часу у складі команди грав і син Андрій — він дебютував у 13 років. Понад десять років батько й син грали разом, але зараз Андрій знайшов роботу з набагато кращою зарплатою. В Одесі? «Звичайно», — каже Лиховидов. — «Ми не дамо себе вигнати». Він вважає, що захоплення Одеси — головна мета кремлівського лідера Володимира Путіна. «Але він її не отримає».
Микола — гордий громадянин, це видно під час розмови. З початку вторгнення він допомагає військовим і нужденним, не раз організовував мікроавтобуси з гуманітарною допомогою, яку надавали європейські партнери. Одеса й досі блискуча і жива, каже він. Її називають столицею гумору. «Ми все сприймаємо з гумором. Це допомагає вижити».
Роздягальня як укриття під час війни
Для Лиховидова футбол — це життєвий еліксир. Через тиждень після початку війни Реал Фарма поновив тренування, і невдовзі команда знову почала грати. Довгі й виснажливі подорожі автобусом чи поїздом не можуть зупинити українців, як і постійна загроза. Під час одного матчу в Києві гравці змушені були шість годин сидіти в бомбосховищі, а потім повернулися на поле. Стадіон «Іван», оточений скромними трибунами, має роздягальні, які відповідають вимогам укриття. Шлях до безпеки — короткий. «Поки граєш — живеш», — каже Лиховидов.
«Я хочу померти з м’ячем між ногами»
Минулого сезону він зіграв у 11 матчах, здебільшого виходив на заміну. Забив два голи — обидва з пенальті. Пільги президента? Ні, вважає він. Просто у порівнянні з іншими він надзвичайно надійний виконавець. Величезний досвід допомагає.
Лиховидов вважає великою привілеєм — мати змогу грати. «Це означає, що я здоровий і якість мого життя висока. Я не хочу бути тягарем для своєї родини.»
Мрію стати футболістом він здійснив. Яку ж мрію має зараз? Микола Лиховидов не вагається: «Я хочу померти з м’ячем між ногами.»
Домінік Вюллемін, Tages-Anzeiger
